###Йожеф Сабо: "Алієв має Сьоміну ноги цілувати" ###

Напередодні 29 лютого — свого 72-го дня народження — уславлений динамівець обмислює віхи своєї кар’єри та аналізує сьогодення

Легенді українського футболу Йожефу Сабо виповнюється 72 роки. Але оскільки 29 лютого припадає тільки раз на чотирирічку, то можна сміливо стверджувати, що видатному фахівцю випаде рідкісна нагода відзначити не 72, а всього-на-всього 18!. Насичена ігрова та тренерська кар’єра заслуженого футболіста України настільки багата різноманітними подіями, що, перегортаючи життєві сторінки Йожефа Сабо, кожен уболівальник знайде щось близьке та рідне особисто для себе. І навіть попри свій вік за паспортом, іменитий фахівець не лише душею, а й тілом усе ще залишається молодим — таким же енергійним та бадьорим. З однією лише відмінністю — тепер у нього є величезний життєвий досвід. І саме спираючись на досвід, Йожеф Йожефович згадав у ексклюзивному інтерв’ю журналісту «УФ» свої минулі роки, а також поділився думкою про футбольне сьогодення.

«Раніше «Динамо» носили на руках»

— Йожефе Йожефовичу, ваші дитячі роки припали на післявоєнний період. Якими вони для вас запам’яталися?

— Батько був на фронті, воював за угорську армію, що перебувала на боці німців, отож після завершення бойових дій він потрапив у полон до радянських військ. Повернувся додому лише 1949 року, 1951-го помер… Я жив разом з матір’ю та братами. Безперечно, нам було складно, особливо у післявоєнні роки, але ми завжди один одного підтримували.

Усі мої брати на любительському рівні грали у футбол і дуже часто брали мене з собою на стадіон, де я виходив на поле проти набагато старших хлопців, які, що й не дивно, полюбляли ображати молодших і глузувати з них. Я дуже злився, і прагнув їм ні в чому не поступатися. Завжди боровся, й коли мене зачіпляли, відповідав тим самим.

У 14-річному віці один із місцевих ужгородських тренерів — Золтан Дьйорфі — зацікавився мною і почав навчати премудростям футболу. Звісно, мама була проти, їй хотілося, щоб я більше уваги приділяв навчанню і здобув хорошу освіту, але Золтану Степановичу вдалося її переконати, що від футболу теж можна отримувати користь. Так склалося, що син Дьйорфі працював головним тренером у калуському «Хіміку», який тоді грав у чемпіонаті України на любительському рівні. Мене без вагань взяли до команди, але оскільки я вдень працював, а ввечері навчався у вечірній школі, то постійно перебувати у Калуші не міг. За мною приїжджали і відвозили тільки на поєдинки. За рік потрапив в ужгородський «Спартак» і вже там опинився у полі зору селекціонерів київського «Динамо».

— Свій перший матч за динамівців, мабуть, не забудете ніколи…

— Так, разом із ще двома ужгородськими футболістами — Андрієм Гаваші та Василем Турянчиком — мене привезли 1959 року в Київ, і я вийшов у товариській грі динамівців проти лондонського «Тоттенхема». Після матчу почувався надзвичайно виснаженим, адже віддав усі свої сили. За «Тоттенхем» тоді грали 5-6 футболістів збірної Англії. «Динамо» програло 1:2. Мені в душі стало зле, я навіть вирвав, але один із тренерів київського клубу підійшов, поплескав по плечу і сказав, що все добре —гратимеш.

— Ви майже відразу закріпилися в основному складі...

— Тоді проходила зміна поколінь, і запрошували дуже багато молоді, створюючи тим самим нову команду.

— Гаразд. Розкажіть про перше чемпіонство «Динамо» 1961 року.

— Це було щось неймовірне: ми порушили гегемонію московських клубів! Пам’ятаю, як зараз, — доля чемпіонства вирішувалася у Москві в матчі проти «Торпедо». На той момент «Динамо» випереджало господарів на 4 очки, а поєдинок у Москві завершився внічию 1:1. Тобто паритет було збережено, і ми, виходячи на гру передостаннього туру з харківським «Авангардом», уже знали, що «Торпедо» програло у Ташкенті «Пахтакору», а відтак «Динамо» достроково завоювало чемпіонство. Чесно кажучи, ось зараз розповідаю, і в мене перед очима стоїть картина, як уболівальники на «Республіканському стадіоні» у Києві святкують наше чемпіонство, палять газети і по всьому місту відчувається дух перемоги. Це було набагато грандіозніше, ніж нинішні перемоги українських клубів у єврокубках. Адже ми тоді вперше у своїй історії випередили Москву!

— Доводилося чути, що команду виносили зі стадіону на руках...

— Так. І не тільки в Києві. Коли пізніше у 1966-1968 роках «Динамо» тричі поспіль виграло чемпіонство, наша популярність в Україні була захмарною. В яке місто ми б не приїжджали, футболістів із автобуса завжди несли в роздягальню на руках. На жаль, зараз і близько такого не побачиш. Нинішнє покоління гравців уболівальники при виході з автобуса можуть навіть заплювати. Хтось у цьому то винен?

— Як у Києві нагородили за перше чемпіонство?

— Видали премію у розмірі 500 рублів, які на той час були дуже суттєві. Окрім цього, дозволили придбати автомобіль без черги.

— Ви тоді цим правом скористалися?

— Так, купив «Москвич-403», але до того часу вже мав певний досвід водіння. Ще в Ужгороді мене навчили у 14-річному віці їздити на старенькому «Опелі». Але своє перше авто придбав саме 1961 року, здається за 2300 рублів, які передусім назбирав з преміальних за перемоги київського «Динамо».

«Завжди відчувалася суддівська несправедливість»

— Гравці «Динамо» ніколи не жили бідно, проте порівнювати рівень їхніх прибутків із нинішнім поколінням, мабуть, все одно недоречно?

— Насправді я радію, що футболісти стали заробляти багато. Адже професіональний футбол ніколи не йде на користь здоров’ю. Ми — ветерани — це знаємо. Наше покоління рано йде з цього світу, і часто у похилому віці люди змушені робити операції, навіть змінювати суглоби, бо в роки кар’єри у них було колосальні навантаження. А порівнювати зарплати сенсу не має… Різниця все одно фантастична. Але я не погоджуюся з тими, хто говорить, що гроші — це не важливо. Ось, наприклад, коли працював у збірній, де честь прапора повинна стояти на першому місці, то навіть у ній, коли хлопцям казали, що за перемогу видадуть премії, я відразу бачив, як гравці моментально заохочувалися. Гроші завжди будуть важливим чинником мотивації, хоча і про престиж держави забувати не варто.

— Колишні футболісти звертають увагу, що раніше гравці однієї команди були набагато дружніші…

— Безперечно. У чому була перевага старої динамівської бази над новою? Ми не мали того комфорту, що є у динамівців зараз, коли кожен може зайти у свою кімнату, де доступні всі можливі технології. Нинішня команда разом, як правило, збирається тільки на тренуваннях та в їдальні. Раніше все було навпаки. На базі стояв один телевізор, і ми постійно біля нього тулилися, проводили вільний час, жартували, словом, були набагато згуртованіші. Не так, як зараз: потренувалися, — і кожен побіг у свою кімнату.

— За часів вашої молодості стояла велика проблема зайвого квитка. Знайомі зверталися до вас по допомогу?

— Я щороку перед початком чемпіонату за свої гроші купував до 50 абонементів і роздавав друзям. Люди йшли на футбол, як на свято. В ті часи на арені ви б ніколи не почули нецензурних висловлювань і постійних вибухів петард і фаєрів. Було стільки бажаючих потрапити на футбол, що у Києві побудували стотисячний стадіон, який постійно заповнювався. А нині навіть 16-тисячне «Динамо» майже завжди напівпорожнє. Вболівальники нас любили, і ми постійно залишалися для них відкриті. Щомісяця футболісти їздили на заводи, спілкувалися з трудовими колективами, а найголовніше: вболівальники все про нас знали — скільки заробляємо, який у гравців побут тощо. А спробували б динамівці зараз кудись поїхати… Команда у Києві тоді грала фантастично! А як потужно діяла збірна!.. Для команди СРСР не складало проблеми потрапити на чемпіонат світу чи Європи, от тільки нас не завжди хотіли там бачити.

— Пане Йожефе, не секрет, що на міжнародному рівні збірну СРСР часто засуджували. Які моменти із суддівського свавілля запам’яталися найбільше?

— Нас так «любили», що далі нікуди (сміється)! 1966 року на чемпіонаті світу, в півфінальній грі проти ФРН, іспанський суддя творив на полі дива і просто засудив нашу країну. Навіть англійські вболівальники почали нас підтримувати після того, як у штрафному німці не збили, а фактично ледь не вбили Валерія Поркуяна, а рефері, аж ніяк не реагуючи, постійно свистів у один бік. Де б ми не грали, з ким не зустрічалися, завжди відчувалася суддівська несправедливість. Навіть на клубному рівні в чемпіонаті СРСР, коли «Динамо» їхало в Баку, Єреван чи Тбілісі, тренер Віктор Олександрович Маслов нам перед кожною грою казав: «Налаштовуйтесь, що ви вже програєте 0:1, адже суддя обов’язково щось вигадає».

— У 1966-1968 роках «Динамо» тричі поспіль вигравало чемпіонство. Але ж могли виграти ще й 1969-го! Що тоді завадило?

— Ключовим став листопадовий поєдинок проти московського «Спартака» у Києві. Ми грали весь матч в одні ворота і мусили — без жартів! — забивати 15 м’ячів. Але у футболі таке інколи трапляється: москвичі використали свою єдину нагоду і забили нам з 30 метрів. Звісно, психологічний стан у хлопців тоді погіршився, і справи поступово пішли гірше.

«На першому плані в мене завжди дисципліна»

— Йожефе Йожефовичу, поговорімо про особисте. Ось скажіть відверто, популярність вам допомагала? Наприклад, коли вас зупиняли даїшники?

— Вони мене якщо й зупиняли, то дуже рідко, адже я ніколи не порушую правил дорожнього руху. З самого дитинства привчений до дисципліни, і навіть коли домовляюся про зустріч, то попри пробки ніколи не запізнююсь — краще виїхати раніше, але приїхати вчасно. Так само і у моїх командах на першому плані завжди стояла дисципліна.

— Я читав, що ви їздили на «Чайці», яка тоді була доступна тільки вищому керівництву партії...

— Журналісти про ту «Чайку» стільки історій вигадали… Так, мені запропонували авто і, звісно, я не відмовився. Але це було з дозволу вищого міліцейського керівництва. Це ж не так просто! Автомобіль дістався мені в неробочому стані! Його дали без лівої осі й узагалі з нікудишньою автоматикою. Щоправда, в гаражі КДБ обіцяли допомогти відремонтувати. Але що тут розпочалося: в керівництві УРСР завжди відбувалися якісь наради, і саме там зайшла мова, що нашим вождям скоро нічим буде зайнятися, адже навіть футболісти вже їздять на «Чайках». Рішення визріло миттєво — відібрати. Міліція навіть вибачалася, мовляв, ми й не хочемо забирати, але ти зрозумій нашу ситуацію…Тому я вирішив віддати автомобіль у Вірменію одній народній артистці.

— А як виник варіант перебратися до луганської «Зорі» 1970-го?

— «Динамо» тоді тренував Віктор Маслов. Він, як і Лобановський, був прогресивною та дуже розумною людиною, міг передбачати майбутнє. А у мене характер, чесно кажучи, не ангельський. Маслов тоді розпочав тактику гри команди в чотири захисники і обов’язково з опорним півзахисником. Але ж ми раніше ніколи так не діяли. Я завжди перебував праворуч і багато атакував, захищався, почувався в хорошій фізичній формі. І ось Маслов ставить мене опорником. Звісно, я тоді ще був молодий, дурний, і його не зрозумів. Почали виникати конфлікти. І так виходить: якщо двоє людей не можуть ужитися разом, то комусь треба піти. Безперечно, піти мусить не тренер, а гравець. Тому я й покинув «Динамо». Думав переходити у «Динамо» московське, але в Луганську запропонували божевільну зарплатню, і я прийняв їхню пропозицію. Щоправда, пробув там лише 8 місяців і таки перебрався у Москву.

«У суперників з рота піна йшла»

— Після «Зорі» вам не пропонували повернутися у Київ?

— Були такі позиви. У той момент, коли замість Маслова прийшов Олександр Севидов, якраз надійшло запрошення. Але я відмовився — у мене ж характер! Тому і вирішив обрати московське «Динамо».

— Чому?

— Просто обрав і все. Я зараз навіть пояснити не можу. Повірте, настільки впертий у мене характер! Якщо одного разу став непотрібний, то все! Більше до того клубу не повернуся… Саме так тоді й вийшло з Києвом… Погано, коли людина має таку вдачу, як я. Адже йти на поступки теж потрібно.

— Один із найпам’ятніших моментів вашого перебування у московському «Динамо» — фінал Кубка Кубків-1972. Тоді шотландський «Рейнджерс» вигравав 3:2, та ось його вболівальники за чотири хвилини до кінця матчу вибігли на поле, і суддя вирішив закінчити гру, віддавши трофей вашим суперникам…

— Скажу навіть більше — вболівальники вибігли на поле не за чотири хвилини, а значно раніше. І до цього вони вже теж двічі вибігали. Востаннє саме, коли ми повністю сиділи на воротах «Рейнджерса», а шотландські футболісти ледве пересували ноги. У суперників я тоді чітко бачив, що з ротів навіть піна йшла. А що це означає? Тоді допінг-контролю не проводили, і вони, очевидно, щось вжили, але їм це все одно не допомогло, а можливо, й зашкодило. Вони виглядали настільки дохлими, що навіть Кубок і медалі отримали в роздягальні. Але найголовніше не це. Як можна віддати трофей команді, через уболівальників якої ми не змогли дограти поєдинок до кінця?

— На апеляцію тоді надії покладали?

— Так, проте вона нічого нам не дала. «Рейнджерс» покарали грішми, але Кубок їм все-таки залишили, хоча в ідеалі мали призначити перегравання.

«Дем’яненку і Михайличенку не дали часу»

— Уже після завершення кар’єри інших варіантів працевлаштування, окрім футболу, не розглядали?

— Ні. Я все життя перебуваю в своєму улюбленому виді спорту. Після того, як розвалився Радянський Союз, разом з іншими фахівцями працював практично серед руйнації, але попри все таки піднімав рейтинг українського футболу. Грошей тоді практично не заробляв, і, повірте, багато хороших тренерів йшли навіть торгувати на базар, щоб якось прогодувати сім’ю.

Я перший тоді свій прихід до «Динамо» розпочав з того, що тренував практично дітей. Як ви пам’ятаєте, з-під мого крила вийшли Юрій Дмитрулін, Владислав Ващук, Олександр Головко, Олександр Шовковський, трохи пізніше — Сергій Ребров, Андрій Шевченко, та ще дуже багато відомих гравців. Я ж у футболі все життя, я його розумію…

— Ви працювали в «Динамо» головним тренером або виконували обов’язки наставника п’ять разів: 1992 року, 1994-го, 1995-1996, 2004-2005 і 2007 років. Гравці практично щоразу на вас ображалися, навіть попри те, що команда давала результат. У чому причина?

— Це знову ж таки пов’язано з моїм характером. Адже я завжди робив ставку на дисципліну. Щоправда, виникали й інші ситуації, коли штрафував футболістів, а керівництво ніяких грошей з них не знімало. Гравець потім ходить, сміється. Отже, що: тренер — ідіот? Через це я подавав у відставку і йшов.

— Але ж ви дуже часто поверталися!

— Так, проте це не завжди виходило за логічних обставин. Ось, наприклад, коли звільняли Анатолія Дем’яненка, то я просив зачекати і дати йому час. Він же виграв разом з «Динамо» чемпіонат України, Кубок… Так само вийшло і з Олексієм Михайличенком — хороший, розумний тренер, який пограв у Італії, Шотландії. Дайте людині час! Не все ж виграється відразу!

Востаннє, коли мене запросили тренувати «Динамо», я благав президента — не хочу, команда розвалена! Ви зрозумійте, Ігоре Михайловичу (мова про Суркіса. — Я.Л.), гравців зібрати неможливо... Звісно, я починав наводити лад. А хто в такій ситуації найгірший? Сабо! Бо він хоче встановити порядок! Ось погляньте на Олександра Алієва — він хороший футболіст, але у нього, чомусь, Дем’яненко — поганий тренер, Михайличенко — поганий тренер, Сабо — поганий тренер. Ну не буває такого, щоб усі відразу погані, а ти один — хороший! Сьомін його витягнув, почав ставити в основу, а він тепер і про Сьоміна те саме говорить. Сашко, як тобі не соромно? Ти мусиш Юрію Павловичу ноги цілувати! Господи, як так можна? Ви мені поясніть. Ось я вам розповідав, що у мене з Масловим були напружені стосунки. Але я в житті жодного разу не сказав, що він — погана людина, адже як тренер Маслов — дуже хороший фахівець. Більше того, пізніше я зрозумів, що Маслов у тій ситуації виявився правим.

— Під час вашого останнього