###Йожеф Сабо: У Москві мене постійно обзивали фашистом ###

То людина, яка не визнає півтонів. Йожеф Сабо. На футбольному полі він був безстрашним бійцем, який не шкодував ні себе, ні суперника. Боровся так, що іскри розліталися. Ненависники скажуть, мовляв, ламав людям ноги. Але ламали й йому. Сабо любили і ненавиділи тоді, в роки гравецької кар'єри. Не змінилася ситуація й після того, як Йожеф Йожефович став тренером. Непоступливий за характером, він звик, щоб було так, як потрібно йому. Через те в спогадах багатьох підопічних співпраця з Сабо викликає бурхливі емоції.

29 лютого Йожеф Йожефович відсвяткував своє 75-річчя. Точніше, точної дати ювілею не було. 29 днів у лютому, починаючи з 1940 року, коли в тоді ще угорському Ужгороді народився зірковий у майбутньому футболіст і тренер, було лише 19 разів. Хтозна, може цей нюанс також додає нинішньому співрозмовникові UA-Футболу молодецького завзяття? Приїхавши на заплановане в одній із кав'ярень на Печерську інтерв'ю, пан Сабо, припаркувавши автівку, швидким кроком підійшов до дверей закладу, бадьоро привітався з офіціантами. «Скільки нам часу знадобиться?» - сівши за столика, перепитав співрозмовник. «За годинку, мабуть, впораємося» - кажу.

Розмовляли майже вдвічі більше. Йоже Йожефович не уникав відповідей на жодне з запитань, а на паузу диктофон попрохав поставити лише раз, коли переповідав «не для преси» одну з історій, пов'язаних з Віктором Леоненком. Цікаво, що говорив пан Сабо гарною українською мовою, яку, зізнається, вивчив уже живучи в Києві.

- Йожефе Йожефовичу, 75 – вік поважний. Але стільки вам ніхто не дасть.

- Почуваю себе, певно, років на 40. Залишаюся легким на підйом. Веду активний спосіб життя. 75 в моєму розумінні – це багато. Бо люди, на жаль, не живуть 150 років. Дякувати Богу, не хворію. Все тому, що слідкую за собою. Ще відтоді як грав у футбол, ніколи не пив і не палив. Хоча у нас в «Динамо» були такі хлопці, що спинку не мали, піддавали, що будь здоровий. Чесно кажучи, я з такими завжди боровся. І як гравець, і як тренер. Через те трохи зіпсував собі стосунки з Віктором Масловим. Віктор Олександрович пив дуже багато, але то ще півбіди. Найгірше, що він випивав з гравцями. Приміром, з Серебряниковим. Вітя так і спився, нехай земля йому буде пухом. Після завершення кар'єри він не зміг знайти себе у житті, ніде не працював.

Потроху дає знати про себе серце. То не дивно, бо ті навантаження, які отримував за роки гравецької й тренерської кар'єри, безслідно не минають. Бігати зараз вже не можу, бо була аритмія. Але багато ходжу. Щопівроку обстежуюся в лікарів. Радять пити по 50 грамів коньячку. До речі, мої лікарі кажуть, що випий Лобановський перед тим, як з ним трапилася ця біда в Запоріжжі, трохи коньяку, то, може, залишився б живим. Крім того, можу випити келих-другий сухого вина. То вже корені, бо в нас на Закарпатті вино замінює воду. Хороше вино, звісно. Таке було лише у нас, тільки зараз почали привозити якісні чилійські та іспанські вина.

- Що впливає на здоров'я гірше – фізичні навантаження професійного футболу чи тренерська діяльність?

- Навіть однозначно не скажеш. Тренерська робота – то страшне. Я тому й покинув тренувати, щоб здоров'я зберегти. Хоча пропозиції мав. Не кажу, що з «Динамо» чи «Шахтаря». Очолити пропонували клуби-середняки вищої ліги. І попервах навіть планував продовжити тренерську діяльність, три місяці відвідував лекції, щоб отримати диплом Pro. Ще дивувався, мовляв, за плечима інститут фізкультури, вища школа тренерів у Москві, факультет журналістики, мав дві категорії Pro, а вчитися мушу на рівні з початківцями. Скільки ж можна, думаю? Але врешті від подальшої тренерської роботи відмовився. Бо не хотів померти на лаві. Ви ж знаєте, який я запальний. І дуже не люблю брехні. Іноді й вартувало б не звертати на окремі речі уваги, а я не можу. Обов'язково скажу, що думаю, у вічі. Так, відходжу теж швидко, можу заспокоїтися через п'ять хвилин. Але ті вибухи емоцій безслідно не минають.

Не міг всидіти під час матчу на місці й п'яти хвилин. Нещодавно дивився, що виробляв цей хлопець зі Словенії в матчі «Ґенґам» - «Динамо». Теж згадалася Словенія, наш матч проти цієї збірної у 1999-му. Дивився на Реброва і згадував себе, як суддя тоді теж познущався наді мною і моєю командою. Перший тайм виграли 1:0, мали перевагу. А після перерви арбітр одного за одним виганяє Андрія Гусіна та Дмитра Парфьонова. Теж програли 2:1, а після матчу подали протест на вилучення Андрія. З телекартинки було чітко видно, що він не торкнувся суперника взагалі, був за півметра від словенця. Та в УЄФА на цей протест не звернули найменшої уваги.

А в 1997-му, коли грали з хорватами, що, ліпше було? У Заґребі програли 0:2, а суддя не зарахував чистий гол, забитий Юрієм Максимовим після подачі кутового. Суддя тоді знітився, не знав, що робити. Асистент теж прапорця не піднімав, побіг до центру, сигналізуючи про те, що м'яч забитий правильно. Довелося арбітрові брати відповідальність на себе. Пролунав свисток, мовляв, був поштовх у спину. А що у матчі-відповіді з нами зробив Педерсен, думаю, навіть згадувати не варто. До речі, приїздив до нас цей норвежець днями, в статусі офіційної особи від УЄФА на матчі «Динамо» - «Ґенґам».

...-Бачив, як Ребров хвилювався у Франції, на його обличчі було написане те, що робиться на душі. Знаю, як важко переносити такі моменти.

- Робота на телебаченні, звичайно, спокійніша?

- Тут навіть мови бути не може. Інша річ, що бажання залишитися у футболі на якійсь спокійнішій посаді, теж було. Гадаю, мій досвід був би корисним. Але в нас таке не цінується. Ті миттєвості, коли мене прибрали з «Динамо», пережив дуже важко. Через свій характер і невміння змовчати завжди мав проблеми з керівництвом. З чимось схожим зіткнувся зовсім нещодавно. Це сталося, коли Анатолій Коньков вирішив звільнити з роботи Володимира Лазаренка, хлопця, який у науковій лабораторії Федерації працював за трьох. Надвзичайно грамотний спеціаліст, навіщо його було виганяти? «Ах, ти такий?» - обурився Коньков. Після того він прибрав і мене. Але на цей раз вже відреагував спойніше, зла ні на кого не тримаю. Може, те, що сталося, й ліпше.

- Такі речі вибивають з рівноваги, мабуть, більше, ніж поразки команди...-

- Несправедливість завжди важко переносити. З іншого боку, все те, що відбувається зараз, хіба легко сприймати? Слухаєш нахабні заяви Лаврова і Путіна, їхні звинувачення на адресу України, й потім всю ніч заснути не можеш. Невже весь світ сліпий? Думаю, Європа і Америка бояться і не хочуть встрягати у відкрите протистояння. Та, гадаю, Росія все одно піде далі. Постійно про це думаю, хвилююся. Дружина заспокоює, каже так бурхливо не реагувати. А я не сплю, бо думаю про те, що може розпочатися завтра. Буде війна. І всі мусимо йти і захищати свою землю. Молоді й старі. І я теж піду, бо ще можу бігати й стріляти.

- Нині здобуті під вашим керівництвом перемоги у 1994-му і 1998-му згадуються по-особливому...-

- У ті часи то теж було велике піднесення, ми теж, обігравши московський «Спартак» і збірну Росії, мали що доводити. Матчі збірних у мене досі перед очима. Ми мусили довести, що наш футбол теж чогось вартий навіть не дивлячись на те, що Росія на початку 90-х забрала найкращих наших футболістів. Коли перемогли вдома і зіграли завдяки штрафному Андрія Шевченка нічию у Москві, то було велике свято.

У 1994-му проти «Спартака» ми в першому таймі грали прекрасно, мали вдосталь моментів, Діма Михайленко пенальті не забив. Та пропустили в дебюті, а перед самим свистком на перерву Шовковський вибіг з воріт і отримали другий. 0:2, перерва. В роздягальні я говорив спокійно, не кричав. «Хлопчики, - кажу, - ви граєте дуже гарно, але зберіться. Треба лишень забити голик і все буде гаразд. Постарайтеся, все у вас вийде». І вийшло. Вітя Леоненко, мабуть, найкращий свій матч в кар'єрі відіграв. Думаю, єдину свою гру за «Динамо» він зіграв справді відмінно.

- З Леоненком у вас зараз стосунки особливі...-

- Нібито нормальні стосунки. Але слухаю те, що він зараз говорить про «Динамо» і відверто дивуюся. Він же неправий, всі бачать, що команда грає, що Ребров, молодий хлопець, зміг знайти спільну мову з футболістами. По-іншому став грати Андрій Ярмоленко, котрий відходить назад, відбирає м'ячі, ефективніше атакує. По-новому розкрився Жермейн Ленс. Та всі динамівці зараз виглядають добре. Не помітити цього може тільки сліпий. Команда йде на першому місці, має п'ятиочкову перевагу над «Шахтарем», показує якісний футбол. Лише Леоненко заперечує очевидне. Обісрав він «Динамо» з голови до ніг. Хіба так можна?

- У вас з Леоненком сьогодні один працедавець. Ви з Віктором спілкуєтеся?

- Ні, тому що він задіяний у «Великому футболі», а я виступаю в статусі експерта.

- Нинішніх заробітків вам вистачає?

- Маю ордени «За заслуги» першого, другого і третього ступенів. Для мене це важливо найперше з огляду надбавки до пенсії. Бо футбольні заробітки на пенсію не впливають через те, що офіційно нам платили копійки, а решту виплачували з-під столу. Та й сьогодні у багатьох командах ситуація не змінилися. Зізнаюся, що у зв'язку з курсом гривні за розмір своєї пенсії почав хвилюватися. Ситуація змінюється щодня і ніхто не може з певністю сказати, що буде завтра. А люди протестують, виходять до Нацбанку з погрозами, що будуть стріляти, не задумуючись при цьому, що нині ми маємо бути єдиними, бо є зовнішній ворог. Нині точно не той час, щоб битися між собою.

А стосовно заробітків, то не жаліюся. Хоча, звісно, то не те, що платять за роботу у професійному футболі. Кажу ж, що міг би ще там згодитися. Людина, відчуваючи проблеми, до кого найперше звертається? До тата, до мами, до старших людей. А в нашому футболі керуються іншими принципами. Мій досвід нікому не потрібен. Стільки років у футбол грав, тривалий час був тренером, лише збірну чотири роки очолював.

Особливо важливим є досвід у роботі з молодими футболістами. Інколи буває, що тренер тисне на юнака і не дає йому розкритися. Велике значення має довіра. Свого часу я теж ризикував, виставляючи одночасно юних Реброва, Шевченка, Шовковського, Ващука, Дмитруліна. Та й Головко, якого взяв з Сімферополя, теж був знахідкою. А скільки наслухався, запросивши з Вінниці Косовського! Коли люди бачили цього хлопця з широким об'ємом талії, то не могли повірити, що він здатен грати у такій команді як «Динамо».

Команда київського "Динамо" - володар Кубка України-1995/1996

Ярмоленка теж я знайшов. Помітив його під час одного з матчів чернігівців у Києві і запросив до нас. Але нині про це чомусь не прийнято згадувати. Гармаша з Луганська привіз не я, але саме при мені Денис у Сімферополі в 17-річному віці зіграв за «Динамо» свій перший матч. Іншими словами, завжди мав чуття на перспективних футболістів. Шевченко ж у перших своїх матчах теж не демонстрував нічого особливого. Більше того, часто виглядав блідо. Але я Андрія ставив. Бачив, що це перспективний хлопець і давав йому надію. Коли ж Шевченко забив у матчі Ліги чемпіонів «Баварії», то мюнхенці вже тоді, у 1994-му, хотіли його купити.

- У 2007-му, коли ви прийшли на пост настаника «Динамо» втретє, при вас у той нетривалий період встигли, крім Гармаша, зіграти за першу команду Вадим Мілько, Володимир Лисенко...-

- Бо я знаю, що важливо не перетримувати юнаків у резерві, треба тримати їх у постійному тонусі, щоб вони не заспокоїлися і не почали гуляти. Мене іноді критикують, мовляв, ходив до гравців по домах, контролював їх. Але я це робив саме тому, що хотів, щоб хлопці заграли. Крім того, треба враховувати, що тоді був такий час. Окремих хлопців вартувало відгородити від поганого впливу друзів. Бувало, бачив у гравцеві перспективу, а його немає на тренуваннях день, другий. Тоді кликав адміністратора і казав: «Поїхали до нього додому». Приїжджаємо, а він лежить «в уматі».

Або згадую Алієва з Мілевським. Телефонує мені тренер молодіжної збірної Олексій Михайличенко, прохає, щоб на ранок Олександр з Артемом прилетіли в Брюссель. Ми ж знаходилися на зборах у горах, в Іспанії. Кличу хлопців до себе, пояснюю ситуацію. Кажу, що таксі і квитки на літак вже замовили. В 11-й вечора роблю традиційний обхід номерів. Алієв з Мілевським на місці, начебто лягають спати. Але просинаємося вранці, збираються тренери й адміністратори, а Артема з Сашком немає. Через деякий час відправляю адміністратора до них у номер. Той приходить і застає Алієва з Мілевським в стані алкогольного коматозу. Сплять і не реагують. Вони ще п'яні, не встигли протверезіти. Поставив їх адміністратор під душ, якось привів до тями і як уже міг, доправив хлопців до літака.

- Здається, Алієв з Мілевським взялися за розум лише в той нетривалий період, коли вперше «Динамо» очолив Юрій Сьомін...-

- Та вони й тоді пили. І відповідним чином грали. У Мілевського якась стабільність ще була, а Алієв то грає, то не грає. Також врахуйте, що один і другий на два роки «роблені». Тобто, коли кажуть, що їм по 29, то їм вже по 31. Зрештою, вік значення не має, якщо людина ставиться до справи професійно. Приміром, я дуже радий за Шовковського, якому 40, але він приносить команді користь. Навіщо дивитися людині в паспорт? Якщо футболіст виконує завдання, які тренер ставить перед ним в іграх і на тренуваннях, то міняти його сенсу немає. То навпаки ліпше, коли молоді мають поряд приклад такого досвідченого футболіста. Те саме стосується й В'ячеслава Шевчука в «Шахтарі». Скількох леґіонерів на його місце купляли? Однак Слава витримав конкуренцію і досі залишається гравцем основи.

- Ви, мабуть, погодитеся, що так, як на початку 90-х, у 2000-ні футболісти вже не пили?

- Безумовно. На почату 90-х тодішній президент «Динамо» Віктор Безверхий запросив мене саме для того, щоб навів у колективі лад. Мовляв, Анатолій Пузач, який тоді очолював киян, надто м'який, при ньому футболісти розпустилися. Так я став начальником команди, покинувши посаду директора спорткомплексу «Трестбуддеталь», який знаходиться по дорозі з Повітрофлотського проспекту в аеропорт «Жуляни». Туди мене начальник заводу Рубінштейн запросив. Цей чоловік любив футбол і дуже поважав мене.

- Змогли навести лад у «Динамо»?

- Ні. Футболісти тієї команди пили страшенно. Що я не робив, як з ними не говорив – усе дарма. Я ж нова людина. Не мав же взяти палицю і бити порушників. Намагався розмовляти, переконувати. Наче розуміли, а вночі понапиваються та ще й у міліцію потраплять за водіння в нетверезому стані. Четверо-п'ятеро у тій команді було таких, щ�